Еволюція близькосхідної політики Європейського Союзу в ХХІ столітті: інституційні механізми та стратегічні пріоритети

Наукова стаття надає всебічне дослідження рівнів трансформації веткорів зовнішньої політики, яку провадив Європейський Союз щодо Близького Сходу у першій чверті ХХІ століття. У статті висунуто тезу про практичний перехід Європейського Союзу до стратегії принципового прагматизму, яка прийшла на заміну нормативній моделі експортування демокра тичного стандарту. Принциповий прагматизм є орієнтуванням для зміцнення безпеки європейського континенту та внутрішньої стабільності держав-членів Європейського Союзу. У статті автори виокремлюють ключові етапи еволюціонування і розвитку зовнішньої політики щодо Близького Сходу з початку
Барселонського процесу 1995 року та до реалізації Пакту для Середземномор'я 2025 році. Цей глибокий аналіз дозволяє простежувати, як змінилася пріоритети розвитку, які охоплювали ліберальну економічну інтеграцію, та почали оперувати процесами сек’юритизації міграції і енергетичної безпеки держав.
Автори аналізують, як змінювалися інституційні механізми Європейського Союзу, зокрема під впливом Лісабонського договору, та можливості діяти у ролі єдиного геополітичного актора. Розвідка показує феномен політизації допомоги, у якому трастові фонди та фінансові інструменти якісно використовуються як важелі впливу, щоб контролювати кордони держав та стримувати нелегальну міграцію.
У статті виявлено, що сучасна модель партнерства південних сусідів з європейським співтовариством має підґрунтя трансакційного підходу, який справді посилює залежність Європейського Союзу від існуючих авторитарних режимів, що породжує ризики реалізації правозахисних стандартів.
Автори приділяють увагу концепту стратегічної автономії на зрізі енергетичної конкуренції, яка відбувається в Східному Середземномор'ї, оскільки енергетика є інструментом дипломатії. Розвідка показує, як змінився географічний фокус Європейського Союзу у бік Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів та Катару.
Висновки констатують, що підтримка подальшої стабільності європейського континенту буде залежати від прийняття Брюсселем тези про обов'язкову модернізацію інституційних зв'язків, зокрема з Півднем, у сфері інвестування в людський капітал та інфраструктурну пов'язаність.
Авторами сформульовано прогноз, за яким у разі відмови Європейського Союзу від інклюзивної взаємодії з країнами Близького Сходу на нього може чекати витіснення зі сфер впливу іншими глобальними гравцями такими, як Китай та рф, що може посилити регіональну дестабілізацію.