Цифрове дистанціювання: горизонт перспектив чи лабіринт нівелювання смислів?

З початком COVID-19 людство, на світовому рівні, поглинули соціальне дистанціювання та самоізоляція. В українському контексті дані явища посилилися ще й у зв’язку з війною. Натепер дистанція стала майже звичним складником повсякденного життя. Відстань, якої спершу дотримувалися в публічних містах через хворобу, нині стала майже апологією комунікації, оскільки цифровий формат вийшов на перший план будь-якої взаємодії. Як колективна, так і міжособистісна взаємодії поглинені тотальною віртуальністю. Якщо з розпалом пандемії дистанціювання було кероване прагматикою необхідності, що власне лише посилилося воєнним станом, то нині ми можемо побачити, що практика розриву зв’язків сформувала, з одного боку, соціальну звичку такого собі перманентного перебування в надзвичайній ситуації, а з іншого – стала нормою й усвідомленою відмовою. Такий стан речей змушує задуматися, адже дистанціювання зачіпає всі сфери людського буття, зокрема й освітній процес. Якщо звернутися до оцінки даного явища, то власне перенесення освіти в діджитальний формат має дещо суперечливий характер. І тут проблема полягає не в технічному забезпеченні (його відсутності) чи неможливості якісно викладати/засвоювати матеріал, а йдеться про більш глибинний зсув, який спричиняється поступовим переходом у відсторонений режим: формується геть інший зразок культури існуючих в обмеженому просторі. Власне це ми і спробуємо розглянути в нашій науковій розвідці.

With the onset of COVID-19, humanity, on a global level, has been engulfed in social distancing and self-isolation. In the Ukrainian context, these phenomena have also intensified in connection with the war. Today, the distance has become an almost usual component of everyday life. The distance that was first maintained in public cities due to illness has now become almost an apologia for communication as the digital format has come to the forefront of any interaction. Both collective and interpersonal interactions are absorbed by total virtuality. If, at the height of the pandemic, distancing was driven by the pragmatics of necessity, which was actually only intensified by the martial law, now we can see that the practice of breaking ties has formed, on the one hand, a social habit of a kind of permanent stay in an emergency situation, and on the other, it has become norm and conscious refusal. This state of affairs makes one think, because distancing affects all spheres of human existence, including the educational process. If we turn to the assessment of this phenomenon, then the actual transfer of education to the digital format is somewhat controversial. And here the problem is not so much technical support (its absence) or the impossibility of teaching/assimilating the material qualitatively, but rather a more profound shift caused by the gradual transition to a detached mode: a completely different sample of culture existing in a limited space is being formed. Actually, we will try to consider this in our scientific research.