Термінологія буддійської медитації в контексті палійського канону

У роботі досліджено феноменологічно орієнтовану термінологію буддійської медитації в контексті палійського канону та його сучасних інтерпретацій. Буддійська медитація – це складний набір практик тренування свідомості, націлений на поступову зміну світосприйняття того, хто практикує, з метою виключення таких якостей переживання, як страждання та невдоволеність із його суб’єктивного досвіду. Основним способом передачі навичок та інструкцій з медитації залишається мова, що створює низку викликів з позиції герменевтики та феноменології, зокрема зважаючи на питому відокремленість слова від реальності, оскільки за допомогою мови ми можемо лише приблизно вказати на той чи інший досвід, аніж як відтворити його. Основою мови для опису медитації є попередньо визначений глосарій термінів. Наразі існує як оригінальна термінологія з палійського канону, так і численні її переклади та осучаснені інтерпретації. Щоправда, обидва мають недоліки – терміни з Трипітаки були створені в іншому культурно-історичному контексті, що ускладнює їх застосування, тоді як сучасні термінології нерідко створюються без урахування специфіки медитативного процесу та труднощів, що виникають під час словесного опису інструкцій в силу вищезгаданої обмеженості мови, що, ймовірно, має вплив на ефективність передання медитативних навичок та якість практики. Тому в статті поставлено за мету окреслити феноменологічно орієнтовану термінологію буддійської медитації для точнішого опису практик тренування розуму. Здійснено аналіз основних викликів, з якими стикається мова в описі медитативних практик, і сформульовано ключові вимоги до її окреслення – прагматичність, відповідність ученням, точність, контекстуальна гнучкість, логічна послідовність. Також було подано огляд палійського канону шляхом підрахунку частоти використання ключових термінів, дослідження сутт, що найпоширеніше застосовуються для надання інструкцій та сучасної академічної літератури, яка, поєднавши стародавні священні тексти та останні наукові досягнення, сформувала власну термінологію буддійської медитації. На основі проаналізованих джерел запропоновано низку термінів, описано їх функціональні визначення, вказані палійські відповідники, а також висвітлені їх взаємозв’язки. У висновку підсумовано результати й запропоновано напрями подальших досліджень і можливості практичного застосування.

The article explores the phenomenologically oriented terminology of Buddhist meditation in the context of the Pali Canon and its modern interpretations. Buddhist meditation is a complex set of consciousness-training practices aimed at gradually transforming the practitioner’s worldview in order to eliminate such experiential qualities as suffering and dissatisfaction from their subjective experience. Language remains to be the primary way of transmitting meditative skills and instructions, which presents a number of challenges from the perspective of hermeneutics and phenomenology, particularly due to the inherent gap between language and reality – since words can only approximately point to an experience rather than replicate it. The basis of language for describing meditation is a predefined glossary of terms. Currently, there is both the original terminology from the Pali canon and its numerous translations and modern interpretations. However, both have drawbacks – the terms from the Tripitaka were created in a different cultural and historical context, which complicates their application, while modern terminologies are often created without taking into account the specifics of the meditative process and the difficulties that arise when verbally describing instructions due to the aforementioned limitations of language, which likely impacts the effectiveness of transmitting meditative skills and the quality of practice. Therefore, the article aims to outline a phenomenologically oriented terminology of Buddhist meditation for a more accurate description of mind training practices. The study analyzes key linguistic challenges in describing meditative experience and formulates core criteria for such terminology: pragmatic applicability, doctrinal consistency, accuracy, contextual flexibility, and logical coherence. It also presents an overview of the Pāli Canon, including frequency analysis of key terms, examination of the most commonly used instructional suttas, as well as the modern academic literature, which has formed its own terminology of Buddhist meditation by combining ancient sacred texts and recent scientific achievements. Based on the analyzed sources, a set of terms is proposed along with their functional definitions, corresponding Pāli equivalents, and conceptual interrelations. The conclusion summarizes the findings and offers directions for further research and potential practical applications.